Халід Абдалла є британським актором єгипетського походження. Він знімається у фільмах та серіалах, зокрема, він зіграв роль Доді Аль-Файєда у серіалі «Корона». Окрім акторської роботи, він також відомий своєю діяльністю як активіст та громадський діяч. Так, у 2011 році він став одним із співзасновників та учасників руху Mosireen. В нього входили режисери, активісти та документалісти, які архівували та поширювали відео під час революції в Єгипті після падіння режиму президента Хосні Мубарака.
Абдалла відкрито підтримує Палестину, виступає проти дій Ізраїлю в Ґазі та закликає припинити війну. Основою солідарності з Палестиною він називає відчуття первинної несправедливості. Навіть на червоних хідниках на церемоніях нагородження та прем’єрах фільмів віндемонструє свою позицію: пише на долоні «Never again» або носить брошку у вигляді голуба та білу стрічкуна руці. За участь у пропалестинських мітингах у Великій Британії його викликала на бесіду поліція. «Коли я публічно встав на захист Ґази, то світ не впав і все навколо мене не зруйнувалося. Навпаки — я знайшов своїх людей і вонизнайшли мене. Я зрозумів, що простір солідарності набагато ширший, ніж мені здавалося», — зізнається актор.
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Халідом Абдаллою про солідарність як працю, Палестину як одну з найбільших табуйованих тем, контрреволюцію в Єгипті, дегуманізацію арабів та його надію на справедливість.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
Khalid Abdalla is a British actor of Egyptian descent. He appears in films and television series; in particular, he portrayed Dodi Al-Fayed in the series The Crown. In addition to his acting work, he is also known for his activities as an activist and public figure. In 2011, he became one of the co-founders and participants of the Mosireen collective, which included filmmakers, activists, and documentarians who archived and disseminated video footage during the Egyptianrevolution following the fall of President Hosni Mubarak’s regime.
Abdalla openly supports Palestine, speaks out against Israel’s actions in Gaza, and calls for an end to the war.He describes the basis of his solidarity with Palestine as a sense of fundamental injustice. Even on red carpets at award ceremonies and film premieres, he demonstrates his position: writing “Never again” on his palm or wearing a dove-shaped pin and a white ribbon on his arm. For his participationin pro-Palestinian demonstrations in the United Kingdom, he was summoned by the police for questioning. “When I publicly stood up for Palestine, the world didnot collapse and everything around me did not fall apart. On the contrary, I found my people, and they found me. I realized that the space for solidarity is much wider than I had imagined,” the actor admits.
Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Khalid Abdalla about solidarity as labor, Palestine as one of the mostheavily tabooed topics, the counter-revolution in Egypt, the dehumanization of Arabs, and his hope for justice.
Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
Словацький письменник та журналіст Мартін Шімечка народився в родині дисидентів, яких переслідував комуністичний режим. На початку 80-х років у сім’ї з’явилася можливість емігрувати до Сполучених Штатів. Однак на родинній раді всі члени сім’ї одноголосно проголосували, що попри репресії та відсутність майбутнього у комуністичній на той час Чехословаччині вони залишаються вдома.
До Оксамитової революції у 1989 році твори Шімечки видавалися та розповсюджувалися як самвидав. Після демократичних перетворень та мирного розділенняЧехословаччини на окремі країни – Чехію та Словаччину Шімечка заснував незалежне видавництво. Потім він очолював кілька відомих тижневиків та газет,працював редактором.
Шімечка донині свідомо обирає життя у Братиславі. Хоча письменнику зараз соромно за дії нинішнього уряду Роберта Фіцо, зокрема, і щодо України. Він оцінює, що приблизно третина суспільства Словаччини має проросійські, фашистські погляди. «Словацький фашист мені все одно ближчий, ніж якийсь португальський ліберальний інтелектуал. Цього фашиста принаймні я розумію. Я знаю, звідки він береться, його коріння», — кажеШімечка.
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Мартіном Шімечкою про те, як Роберт Фіцо став заручником свого електорату, байдужість як найбільшу загрозу для суспільств та необхідність досвіду спротиву, зв’язок між чехами та словаками, сором перед українцями та свого духовного батька Вацлава Гавела.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
Slovak writer and journalist Martin Šimečkawas born into a family of dissidents who were persecuted by the communist regime. In the early 1980s, the family was given an opportunity to emigrate to the United States. However, at a family council, all members unanimouslydecided that despite repression and the lack of any future in then-communist Czechoslovakia, they would stay at home.
Until the Velvet Revolution in 1989, Šimečka’s works were published and circulated as samizdat. After the democratictransformations and the peaceful dissolution of Czechoslovakia into two separate countries — the Czech Republic and Slovakia — Šimečka founded an independent publishing house. He later headed several well-known weeklymagazines and newspapers and worked as an editor.
To this day, Šimečka consciously chooses to live in Bratislava. Although he is now ashamed of the actions of the current government led by Robert Fico, particularly with regard to Ukraine, he estimates that about one third of Slovak society holds pro-Russian, fascist views. “A Slovak fascist is still closer to me than some Portuguese liberal intellectual. At least I understand this fascist. I know where he comes from,his roots,” Šimečka says.
Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Martin Šimečka about how Robert Fico became a hostage to his electorate, indifference as the greatest threat to societies, the necessity of the experience of resistance, the bond between Czechs and Slovaks, shame before Ukrainians, and his spiritual father, Václav Havel.
Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
У 2025 році на початок грудня у світі вбито 124журналіста, 377 перебуває за гратами. Такі дані оприлюднені на сайті Комітету захисту журналістів (CPJ). Ця кількість вбитих медійників вже зрівнялася з цифрою за минулий рік, який називали рекордним за цим показником. Понад 50 із них загинули під час війни у Газі. За словами генеральної директорки Комітету захисту журналістів Джоді Гінсберг, протягом останніх років Ізраїль цілеспрямовано намагається представити журналістів, як терористів або їхніх симпатиків. Це робиться, щобпідірвати до них довіру. Тож це створює середовище, де не потрібно вигадувати причину для вбивств журналістів.
На сьогодні можна побачити і позитивні зрушення щодовисвітлення війну у Газі. Гінсберг вважає, що люди нарешті починають робити свою роботу, як журналісти і більше не цитують офіційну позицію Ізраїлю як істину в останній інстанції. Вони ставлять незручні питання, перевіряють тазбирають факти, щоб з’ясувати, що насправді відбувається. Але попереднє висвітлення подій в Газі матиме наслідки для журналістики на десятиліття вперед.
Тенденція таврувати медійників як загрозу безпеціспостерігається і в інших країнах. «Якщо журналістів починають маркувати як загрозу лише за прагнення зібрати факти і донести їх до суспільства, тоді обмеження їхньої роботи стає дедалі легше виправдовувати», — впевнена гендиректорка CPJ.
Про «нормалізацію» вбивств журналістів, стан американської журналістики за часів президента Трампа, чи можна захищати працівників пропагандистськихмедіа та тиск на медійників за допомогою законів —про все це в розмові Наталі Гуменюк із Джоді Гінсберг.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
As of early December 2025, 124 journalists have been killed worldwide, and 377 are behind bars. These figureswere published on the Committee to Protect Journalists (CPJ) website. The number of journalists killed has already matched last year’s record-breaking figure. More than 50 of them died during the war in Gaza. According to CPJ Executive Director Jodie Ginsberg, in recent years Israel has deliberatelytried to portray journalists as terrorists or their sympathizers. This is done to undermine public trust in them. As a result, it creates an environment where no justification is needed for killing journalists.
Today, there are also some positive developments in reporting on the war in Gaza. Ginsberg believes that people are finally doing their work as journalists, no longer taking Israel’s official position as the ultimate truth. They are asking uncomfortable questions, verifying information, and gathering facts to find out what is really happening. However, previous coverage of events in Gaza will have consequencesfor journalism for decades to come.
The trend of branding journalists as a security threat is also observed in other countries. “If journalists arebranded as security risks simply for wanting to find out information and facts and disseminate them, restricting their work becomes increasingly justified» CPJ’s executive directoremphasizes. The conversation between Nataliya Gumenyuk and Jodie Ginsberg covers the “normalization” of journalist killings, the state of American journalism during President Trump’s tenure, whether it is possible to protectemployees of propaganda media, and the pressure on journalists through legal means.
Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
Філіппінська журналістка Марія Ресса у 2021 році отримала Нобелівську премію миру за її зусилля із захисту свободи слова. Кілька десятиліть вона працювала на CNN в Азії, потім очолювала відділ новин найбільшого медіа концерну Філіппін ABS-CBN. Ресса втомилася від екстрених новин, покинула медіа концерн у 2010 році, написала свою другу книжку. Однак вже через два роки запустила онлайн-видання Rappler.
Один із фокусів сайту була боротьба із дезінформацією, корупцією, а також документування порушення прав людини з боку президента Філіппін РодрігоДутерте. Дутерте почав так звану «війну з наркотиками». Однак за її допомогою він сіяв страх в країні. Ресса каже, що через бажання контролювати армію та поліцію, той наділив силові органи правом безкарно вбивати людей. За перші три роки його правління через «війну з наркотиками» загинуло до 28 тисяч філіппінців.
Через критику дій влади проти Rappler та її журналістіввідкрили десятки кримінальних справ. Марія Ресса могла у будь-який момент опинитися у в’язниці на тривалий строк. Нині лише одна кримінальна справа щодо журналістки залишається у Верховному суді Філіппін, а адвокаткою Ресси є Амаль Клуні. В березні 2025 року Дутерте був заарештований за ордером Міжнародного кримінального суду і перебуває зараз у слідчому ізоляторі в Гаазі. Йогозвинувачують у злочинах проти людяності під час його «війни з наркотиками».
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Марією Рессою про «війну наркотиків» на Філіппінах та переслідування з боку Дутерте, роль техгігантів у розвалі демократії, вірус дезінформації та його вплив на суспільства та як вона встигає працювати із різних куточків планети.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
Filipino journalist Maria Ressa received the 2021 Nobel Peace Prize for her efforts to protect freedom of expression. She spent several decades working for CNN in Asia and later headed the news division of the Philippines’ largest mediaconglomerate, ABS-CBN. Exhausted by breaking news, Ressa left the media giant in 2010 and wrote her second book.Yet just two years later, she launched the online outlet Rappler.
One of the site’s main focuses was combating disinformation and corruption, as well as documenting human rightsabuses committed by Philippine President Rodrigo Duterte. Duterte launched what he called a “war on drugs,” but used it to sow fear across the country. According to Ressa, in his desire to control the army and police, he granted security forces the power to kill people with impunity. During the first three years of his rule, up to 28,000 Filipinos were killedunder the “war on drugs.”
Because of Rappler’s criticism of the authorities, dozens of criminal cases were opened against the outlet andits journalists. Maria Ressa could have ended up in prison for a long time at any moment. Today, only one criminal case against her remains before the Philippine Supreme Court, and Ressa’s lawyer is Amal Clooney. In March 2025, Duterte was arrested on a warrant from the International Criminal Courtand is currently being held in a detention facility in The Hague. He is accused of crimes against humanity committed during his “war on drugs.”
Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Maria Ressa about the “war on drugs” in the Philippines and Duterte’s persecution, the role of tech giants in the erosion of democracy, the virus of disinformation and its impact on societies, and how Ressa manages to work from different corners of the planet.
Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
Журналіст із Тайваню Джейсон Лю народився у 1987 році. Саме тоді на острові скасували воєнний стан, який тривав тридцять вісім років. Цей період в історії Тайваню щеназивають «білим терором» і він запам’ятався численними репресіями, загибеллю сотень тисяч людей, а такожобмеженням громадянських прав та свобод. З того часу на острові будують демократичну державу. Однак Лю нагадує, що боротьба за свої права жителі Тайваню ведуть ще з кінця ХІХ століття після колонізації острова Японією.
Зараз Тайвань перебуває під величезним тиском з боку сусіднього Китаю. КНР використовує армію ботів усоцмережах, різних агентів впливу, політичні партії та медіа, щоб впливати та створювати хаос у демократичній системі країни. Приміром, в національному парламенті зараз домінує прокитайська партія «Гоміньдан». Вона обіцяє«нову еру миру», урізає бюджетні витрати на закупівлю зброї та розбудову системи цивільної оборони острова. Водночас Китай співпрацює з Росією та вивчає її уроки під час війни в Україні з однією метою — найкраще підготуватися до вторгнення на Тайвань у майбутньому.
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джейсоном Лю про підготовку Тайваню до можливого вторгнення Китаю, відносини держави з новим керівництвом у США, якпередову індустрію високих технологій Тайваню використовувати для оборони і можливу участь України в цьому, та як сприймають на острові спадщину століттяборотьби за власні права.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
Taiwanese journalist Jason Liu was born in 1987 — the veryyear when martial law, which had lasted for thirty-eight years, was lifted on the island. This period in Taiwan’s history is also known as the “White Terror,” remembered for widespread repression, the deaths of hundreds of thousands of people, and severe restrictions on civil rights and freedoms. Since then, the island has been building a democratic state. However, Liu reminds us that the struggle for rights among the people of Taiwan began much earlier — at the end of the 19th century, after the island was colonized by Japan.
Today, Taiwan is under immense pressure from neighboring China. The PRC uses armies of social media bots, various influence agents, political parties, and media outlets to exertpressure and sow chaos within the country’s democratic system. For example, the national parliament is now dominated by the pro-China Kuomintang (KMT) party. It promises a “new era of peace,” cuts budget spending on weapons procurement, and scales back the development of the island’s civil defense system. At the same time, China cooperates closely with Russia and studies its lessons from the war in Ukraine with a single goal — to better prepare for a future invasion of Taiwan.
Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Jason Liu about Taiwan’s preparations for a possible Chinese invasion, the country’s relationship with the new U.S. administration, how Taiwan’s advanced high-tech industry can be used for defense — and what role Ukraine might play in this — as well as howthe island perceives the legacy of a century-long struggle for its own rights.
Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
Такаші Хірано живе в Україні вже сімнадцять років. Про цю країну він дізнався із книжки, що прочитав у школі. Згодом вже студентом почав вивчати українську мову. З 2008переїхав до України, спочатку викладав японську, потім працював у посольстві Японії, а останні сім років — редактор япономовної версії сайту «Укрінформ».
Хірано пригадує, що раніше в Японії було упередженеставлення до України, її культуру сприймали як менш важливу для східноєвропейського регіону. Це і не дивно, адже про Україну дізнавалися із російських джерел та літератури, що були просякнути імперськими наративами. Вже після початку повномасштабного вторгнення японці зрозуміли своє хибне ставлення до України.
Хірано безпосередньо сам намагається заповнити ці лакуни для своїх співвітчизників. Він написав дві книжки японською мовою про Україну. Одна дає загальні знання про країну, про її традиції, релігії, регіони та мови. Інша вжебула видана під час великої війни і вона — про досвід повсякденного життя в Україні після повномасштабного вторгнення Росії.
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Такаші Хірано прояпонський пацифізм та його вплив на сприйняття війни в Україні, ставлення японців до Росії та нову прем’єр-міністерку країни Санае Такаїчі, як всередині країни переосмислюють досвід Другої світової війни та чи є щось спільне між японцями та українцями.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
В Польщі антиукраїнські настрої набагато слабші, ніж проукраїнські. Так оцінює внутрішній стан суспільства польський соціолог, політолог, публіцист Славомір Сєраковський. Один із доказів — великі суми донатів від поляків на допомогу Україні. Саме Сєраковський ініціювавзбір коштів на турецький безпілотник «Bayraktar» влітку 2022 року. Тоді понад 200 тисяч поляків задонатили гроші на купівлю дрона. Зрештою турецький виробник зброї передав безпілотник безкоштовно, а зібрані кошти були переведені на гуманітарну допомогу Україні.
За майже чотири роки великої війни Сєраковський провів кілька кампаній по збору коштів на підтримку України.Кожного разу необхідні суми збиралися набагато швидше, ніж попередні. Загалом через свої соцмережі він зібрав вже понад 15 млн євро. Сєраковський підкреслює поляки підтримують українців не через те, що вони є надзвичайно добрими людьми, а через Росію. Він закликає поляків пам’ятати, що Росія без України не може бути імперією і не може становити великої загрози для Польщі. Росія, яка має Україну, завжди буде величезною загрозою для них.
«Якщо ти хочеш, щоб твої діти говорили польською на польських вулицях — припини говорити про Волинь, почни говорити про стратегічний альянс Польщі та України.Якщо ти хочеш, щоб вони говорили російською — без проблем, продовжуй говорити про Волинь, про поділи Польщі та Богдана Хмельницького», — каже політолог.
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Славоміром Сєраковським про ставлення поляків до українців, вплив популізму та причини перемоги Кароля Навроцького, відносини Польщі із республіканцями та найкращийчас працювати із демократами, місце українців в Польщі і чому Варшава повинна стати адвокатом України.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
In Poland, anti-Ukrainian sentiment is much weaker than pro-Ukrainian sentiment. This is how Polish sociologist, political analyst, and publicist Sławomir Sierakowski assesses the internal state of Polish society. One piece of evidence for this is the large amount of donations from Poles in support ofUkraine. It was Sierakowski who initiated the fundraising campaign for a Turkish Bayraktar drone in the summer of 2022. Over 200,000 Poles contributed money to buy the drone. In the end, the Turkish weapons manufacturer provided the drone free of charge, and the collected funds were redirected to humanitarian aid for Ukraine.
Over nearly four years of the full-scale war, Sierakowski has led several fundraising campaigns to support Ukraine. Each time, the required sums were collected much faster than before. In total, he has raised over 15 million euros through his social media channels. Sierakowski emphasizes that Poles support Ukrainians not because they are extraordinarily kind people, but because of Russia. He urges Poles to remember that Russia without Ukraine cannot be an empire and cannot pose a major threat to Poland. Russia with Ukraine, however, will always be a tremendous danger to them.
“If you want your children to speak Polish on Polish streets — stop talking about Volhynia and start talking about a strategic alliance between Poland and Ukraine. If you want them to speak Russian — no problem, keep talking about Volhynia, about the partitions of Poland, and about Bohdan Khmelnytsky,” says the political analyst.
Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Sławomir Sierakowski about Polish attitudes toward Ukrainians, theinfluence of populism and the reasons behind Karol Nawrocki’s victory, Poland’s relations with the Republicansand the best time to work with the Democrats, the place of Ukrainians in Poland, and why Warsaw should become Ukraine’s advocate.
Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation
Дмитро Шоломко протягом сімнадцяти років очолював український офіс Google. Восени 2023 року він пішов зі своєї посади. Після однієї основної роботи на транснаціонального бігтех гіганта, Шоломко зараз задіяний у багатьох проєктах. Він є радником голови правління Суспільного, членом наглядової ради Укрсиббанка, співзасновником платформи Strichka та виробником пива. Але основний фокус його уваги нині – це військові технології.
Екосистема компаній військово-промислового комплексу України нагадує йому ситуацію із ІТ-стартапами, яка була 10-12 років тому. У розвитку напряму MilTech Шоломко каже, що потрібно враховувати кілька речей. По-перше, консерватизм армії та настороженість до інновацій, зокрема, з боку військових керівників. По-друге, необхідність обережності у використанні такихтехнологій, аби ворог згодом не застосовував їх проти нас. А по-третє, розповсюдження міфу про військові технології як про ті, що мають рівень high tech. «Там high tech може відсотків п’ять. Більшість речей, які робляться — це ті ж самі бруд і палички, які краще зліплені, ніж у інших. Це навпаки low tech. Там дуже прості, ефективні та дешеві технології», — запевняє Шоломко.
Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Дмитром Шоломком про його звільнення із Google, технофеодалізм, штучний інтелект в медіа, фрагментованість ринку ШІ та чи потрібна його регуляція, розвиток військових технологій в Україні та динаміка стосунків держави і бізнесу під час війни.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
Типова риса Йоганнесбургу в Південній Африці – велика кількість місць, що оточені колючим дротом у цілях безпеки. Одним із виключень є Центр з вивчення Голокосту та Геноциду. Це музей на жвавій вулиці найбільшого міста ПАР, в самому його серці, являє собою відкритий простір, без колючого дроту. Кожен бажаючий може відпочити в ньому, випити кави, а потім за бажання відвідати саму виставку. В самому центрі досліджують історію геноцидів ХХ століття з фокусом уваги на Голокості і масових вбивствах у Руанді у 1994 році. Для його засновниці та директорки Талі Нейтс ці теми не чужі. Вона за фахом історикиня. Її батько та дядя вижили під час Голокосту, їх врятував німецький підприємець Оскар Шиндлер.
Талі Нейтс підкреслює, що для побудови подібного музею однією з необхідних якостей є терпіння. Центр з вивченняГолокосту та Геноциду було засновано у 2008 році. Проте свої двері він відчинив для відвідувачів лише у 2019 році.
Протягом цього довгого часу Нейтс разом із своєю командою ретельно працювали над багатьма питаннями щодо майбутнього музею як історичної інституції та простору для діалогів. Приміром, багато подібнихмузеїв розповідають історію масових вбивств через момент смерті людей. Вони зосереджуються на місцях злочинів, газових камерах та катівнях, способі вбивствта що саме відбувалося із жертвами геноцидів під час їхнього фізичного знищення. На противагу Центр з вивчення Голокосту та Геноциду у Йоганнесбурзі розказує про геноциди через історію життя жертв злочинів, щоб їх в першу чергу пам’ятали як людей, а не тільки вжахалися від моменту їхньої смерті.
Що треба враховувати при створенні музеїв геноцидів, що вирізняє Центр з вивчення Голокосту та геноциду у Йоганнесбурзі з поміж інших та як реагував він на війнуІзраїлю в Газі, про фінансування культурних інституцій у Південній Африці за рахунок казино та цінність людських історій – про все це у розмові журналістки Наталі Гуменюк із Талі Нейтс.
Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО "Лабораторія журналістики суспільного інтересу" і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.
A typical feature of Johannesburg, South Africa, is the abundance of places surrounded by barbed wire for securityreasons. One of the few exceptions is the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre. This museum, locatedon a busy street in the heart of South Africa’s largest city, is an open and welcoming space without barbed wire. Anyone can come in to relax, have a coffee, and, if they wish, visit the exhibition itself.
At its core, the Centre explores the history of 20th-century genocides, with a particular focus on the Holocaust andthe 1994 genocide in Rwanda. For its founder and director, Tali Nates, these subjects are deeply personal. She is a historian, and her father and uncle survived the Holocaustthanks to the German industrialist Oskar Schindler.
Tali Nates emphasizes that patience is one of the essentialqualities needed to build a museum like this. The Johannesburg Holocaust and Genocide Centre was founded in 2008, but it opened its doors to visitors only in 2019. During that long period, Nates and her team workedmeticulously on many aspects of what the museum should represent—both as a historical institution and as a space for dialogue.
Many similar museums tell the story of mass killings through the moment of death — focusing on the sites of atrocities, gas chambers, torture rooms, and the methods of killing. By contrast, the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre tells the story of genocides through the lives of the victims, so that they are remembered first and foremost as people, not only as victims whose deaths provoke horror.
What should be considered when creating genocide museums, what makes the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre unique, and how has it responded to the Israel–Gaza war? How are cultural institutions in South Africafunded—sometimes even through casino revenues—and why are personal human stories so vital? All this and more in journalist Natalya Gumenyuk`s conversation with Tali Nates.
This publication has been produced with the support of the ‘Partnership Fund for a Resilient Ukraine’. The content of this publication is the sole responsibility of Public Interest Journalism Lab and does not necessarily reflect the viewsof the Fund and/or of its Financing Partners.
Український історик Андрій Портнов народився у місті Дніпро. Саме воно стало одним з об’єктів йогонаукових досліджень. За його словами, вДніпрі немає нічого сталого і його можна назвати містом без ґрунту. Його розташування у степу, на кордоні перетину різних культур, релігій та минулих державних утворень штовхає місто до постійного винаходження себе з нуля. Це і є однією з причин складності визначити точну дату його заснування. Фортеця Кодак, імперське минуле, яке пов’язано, зокрема, з ім’ям князя Григорія Потьомкіна, промисловий бум, науковий центр для будівництва ракет і його закритість для іноземців — всі ці періоди історіїміста можна знайти в сучасному Дніпрі. Зараз пізньорадянська модель Дніпра як міста технічної інтелігенції та ракетобудівної промисловості відходить у минуле. Через російсько-українську війну та наближення фронту до міста відбувається черговий етап його переосмислення. Майбутнє Дніпра буде все більше пов’язано із відчутною близькістю не просто війни, але також окупованих Росією територій, вважає історик.
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Андрієм Портновим про історію Дніпра, живучість злочинностіу ньому, його імперське минуле та як Дніпро стало головним єврейським містом України.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
Майже 70% українських громадських організацій, благодійних фондів, волонтерських об’єднань, аналітичних центрів вже залучені до процесу відновлення України. У2025 році Chatham House провели дослідження, зокрема, із метою оцінки прогресу залучення громадян у відбудовукраїни. Під час опитування організації громадянського суспільства назвали напрями, де вони можуть зробити значний внесок. Серед них — реінтеграція ветеранів, зміцнення національної єдності навколо стратегії перемоги, а також допомога дітям і молоді у подоланні травм війни. Однак у співпраці держави та громадянського суспільства існують певні перешкоди. Зокрема, прогалини у національному законодавстві, які не дозволяють недержавним організаціям надавати соціальні послуги. Тому лише кожна п’ята організація громадянського суспільства оцінює свою участь у державних форматах відновлення як ефективну. Натомість 29% називають найбільш дієвим форматом співпраці свою участь у розробці проєктів відновлення для зовнішніх донорів. Західні донори залишаються головними джерелами фінансування діяльності громад, громадян та організацій громадянського суспільства.
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із головою Українського форуму Chatham House Орисею Луцевич про соціальну згуртованість та межі співучасті громадян на різних етапах відновлення країни, як можна зберегти демократію під час війни, підтримку України Великою Британією та що дає статус кавалера Ордену Британської Імперії Орисі Луцевич.
Дослідження «Мобілізуючи команду «Україна» для успішного відновлення» можна почитати за посиланням https://www.chathamhouse.org/2025/07/mobilizing-team-ukraine-successful-recovery/introduction
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
Антрополог Тарас Федірко вивчає медіа, війну та олігархію в Україні. Серед тем його наукових досліджень — політекономія російсько-української війни. В 2021 році він почав досліджувати волонтерський рух 2014-2015 років та його політичні наслідки для України в цілому. Війна стала поштовхом для частини українців — вони навчилисямобілізувати інших людей для загального блага, національної оборони. Таким чином вони включилися в проєкт урядування країни та отримали певну соціальнувладу. Після початку повномасштабного вторгнення Федірко продовжив дослідження в цьому напрямку, зокрема, його зацікавила тема впливу на соціум війни дронів.
Як антрополог він пропонує дивитися не тільки на те, як дрони змінюють стратегію ведення військових дій, але й на соціальні мережі та типи взаємодії людей навколо постачання безпілотних систем. Війна дронів —це феномен, довкола якого згуртувалися певні групи людей. Вони навчилися взаємодіяти по-новому ішвидко мобілізуватися. Саме в цьому і полягає найбільший вплив дронів як центру, навколо чого гуртуються українці, зазначає науковець.
Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Тарасом Федірком про вплив дронів на формуваннянових еліт, як війна переформатувала владні відносини всередині країни, рух України від олігархічної демократіїі морально-етичні виклики для подальшого використання дронів та штучного інтелекту під час збройних конфліктів.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations
У Молдові на парламентських виборах перемогу здобула партія чинної президентки країни Маї Санду «Дія та солідарність». Політична сила набрала понад 50% голосів виборців, що дозволить їй отримати більшість у парламенті. На другому місці із майже чвертю голосів виборців опинилася опозиційна до нинішньої влади партія «Патріотичний виборчий блок», одним із лідерів якої єколишній проросійський президент Молдови Ігор Додон. Серед нових членів парламенту будуть також представники блоку «Альтернатива», а також партії «Нашапартія» та «Демократія вдома». Вони подолали прохідний бар’єр.
Сенсацією нинішніх парламентських виборів стала партія «Демократія вдома», яка виступає за об’єднання Молдови із Румунією. Ще рік тому про неї мало хто чув і вона не була серед фаворитів передвиборчих перегонів. Однак політсила зробила ставку на критику чинної влади у соцмережах. Її лідер Васіле Костюк має підтверджені зв’язки із Росією, скептично ставиться до підтримки Молдовою України та захищає традиційні цінності.
Ці парламентські вибори стали вже третіми визначальними виборами для майбутнього Молдови — після переобрання Маї Санду на посаду президента та референдуму щодо закріплення курсу на вступ до ЄС у конституції в 2024 році. Однак для нинішньої влади Молдови залишаються викликами внутрішньополітична стабільність та збереження російського впливу в державі.
Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із директоркою газети журналістських розслідувань Ziarul deGardă Аліною Раду про спроби Росії вплинути на парламентські вибори та зміну наративів під час передвиборчої кампанії у Молдові, чинники перемоги провладної партії «Дія та солідарність» та роль виборців із Придністров’я, українських біженців у Молдові та що чекає на країну у майбутньому.
Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations